Жовтень 1956
На південний схід від Вікторії, Техас, США
Кетрін лежала нерухомо серед папороті, мокрого листя й плаского коріння розлогого дерева, втупившись у бліду сірість перед світанком. Вільям радив їй не чекати в машині. Надто помітно. Надто близько до дороги. Надто близько до всього, що в разі пошуків перевіряли б насамперед. Тож вона відійшла трохи вглиб лісу, досить далеко, щоб уже не бачити машини, і досить близько, щоб у разі потреби швидко до неї дістатися.
Ніч відступала. Спершу чорне стало сірим, потім почали проступати обриси: стовбури, листя, низькі кущі, схожі на присілі постаті. Разом зі світлом прийшло життя. Десь кумкала жаба. На гіллі озивалися птахи. Комахи дзижчали, ніби лише терпіли темряву, а тепер знову забирали своє. Це був не мирний звук. Це був чужий звук. Такий, що казав їй: це не її країна, не її ліс, не її світ. Алігатори, подумала вона. Або крокодили. Вона вже й сама не знала напевне, хто в яких водах водиться. Змії, безперечно. І ще всяке інше, назв якому вона не знала й знати не хотіла.
Вона щільніше підтягла коліна. Тканина сукні здавалася чужою на її шкірі. Вона належала жінці, яка тепер була мертва. Перед очима в неї й досі стояло обличчя тієї жінки, яким воно було, і те, на що воно перетворилося. Кетрін опустила погляд на себе, ніби сама тканина могла її звинуватити. Чужі шви, чужий крій, чужий запах. Вона носила оболонку чужого життя, бо її власне треба було стерти.
Її син.
Ця думка вдарила так раптово, що вона на мить заплющила очі. Її син, якого їй тепер було заборонено бачити знову. Не писати йому, не стежити здалеку, не натрапити на нього десь випадково, навіть не розпитувати про нього. Усе в ній, що ще лишалося материнським, мусило замовкнути, щоб решта могла вижити. Щоб у нього залишився батько. Її єдиний шанс полягав у тому, щоб усі вважали її мертвою, не на тижні, не на місяці, а назавжди. Жодного строку давності не було. Жодного потім, можливо. Жодного хитрого очікування, поки все заросте травою. Мертвою бути було безпечно. Усе інше означало переслідування.
Праворуч від неї щось тріснуло в підліску.
Попри втому, тіло зреагувало швидше за розум. Кетрін повернула голову, але побачила лише листя, вологі гілочки, щось темне, що зникло серед тіней. Вона чекала один удар серця, потім іще один. Нічого. Але й цього вистачило. З поспіхом, який вона водночас і проклинала, і потребувала, вона підтяглася по стовбуру, вперлася ногою в кору й вилізла на найнижчу гілку. Та була досить широка, щоб її втримати, і досить низька, щоб вона могла ще наполовину ховатися в листі. Там вона присіла, обхопивши стовбур однією рукою, і змусила себе завмерти.
Якщо він це спланував і залишив її тут, то тут має бути досить безпечно.
Вона повторювала цю думку, доки та майже не зазвучала як правда.
Потім вона почула мотори.
Спочатку лише один. Потім кілька. Шини на дорозі. Дверцята. Голоси, надто далекі, щоб розібрати слова. А невдовзі ще один звук, різкіший, нагальніший. Сирена. Синіх мигалок вона не бачила, лише мінливе сяйво між стовбурами, але й цього вистачило. Поліція, швидка, а може, й те й те. Багато машин. Вона ще щільніше притиснулася до стовбура.
Якщо вони шукатимуть її, вона покине машину й зникне. Якщо прийдуть із собаками, вода допоможе. Якщо собаку пустять по її сліду, то одяг мертвої жінки, можливо, допоможе. Можливо. А можливо, й ні. Можливо, собаки відчувають страх сильніше, ніж парфуми й кров. Можливо, все це нісенітниця. Думки в неї мчали, ні за що не чіплялися, ходили колами й з кожним колом ставали гострішими.
Він щось казав про паспорт у шафі.
Вона примружилася. Невже він давно тримав у голові план втечі й просто нічого не сказав? Чи це сталося лише тоді, коли все й так уже валилося? Якщо американці вважатимуть її мертвою, то, ймовірно, так само вважатимуть і її люди. Рано чи пізно вони побачать звіт. Її ім’я. Її смерть. Її сина без матері. Можливо, навіть її могилу. Вона була недостатньо важливою, щоб її шукали й після смерті, якщо все виглядало впорядковано. Якщо на папері панував спокій.
Тож лишайся мертвою, подумала вона. Не до Вашингтона. Не чіпати жодних грошей. Жодного іншого паспорта, поки це не стане необхідністю.
Вона подумала про своє водійське посвідчення. Єдине посвідчення особи, яке було при ній. Вона намацала його, лише на мить, лише щоб переконатися. Залишити чи закопати. Якщо її зупинять і перевірять дані, прикриттю кінець. Якщо його знайдуть під час обшуку, так само. Але без документів вона під час будь-якої перевірки була б просто жінкою без історії. Вона знала напам’ять дані трьох жінок, схожих на неї й приблизно того самого віку. Імена, місця народження, дати. Та можна багато чого знати напам’ять і майже нічого не довести. Поліцейська перевірка була лотереєю, хай і з добрими шансами, але без жодної гарантії.
Країна свободи, подумала вона з гіркотою.
Вона лише сподівалася непомітно дістатися до мисливського будиночка.
Час повз. Спершу вона ще бачила між деревами тьмяне, нестале світло фар. Пізніше лише чула машини, вже при денному світлі, як вони їздили туди й сюди, то ближче, то далі. Ніхто жодного разу не рушив у її бік. Ніхто не продирався крізь підлісок. Ніхто не гукав. Ніхто, здавалося, навіть не підозрював, що менш ніж за милю звідси на гілці причаїлася жінка, якій більше не дозволено було існувати. Попри весь той шум, який вони здіймали, їм, здається, було байдуже. Чи це лише вона стала пильнішою, ніж зазвичай, через страх?
Не раз їй хотілося злізти вниз, піти до машини, поїхати, негайно, нарешті рух, нарешті геть звідси. Але, можливо, дорогу перекрили. Можливо, вони лише й чекали, що хтось у паніці зробить помилку, яка все видасть. Тож вона лишалася на місці, то сиділа, то лягала, то знову сідала, аж поки в неї не заболіли спина й не заніміли ноги. Втома тиснула важко, але напруга мало не впивалася в тіло.
Полудень настав і минув. Хмари пропливали повз сонце. Повітря ставало важчим, барви тьмяніли. Коли впали перші великі краплі, Кетрін підвела голову. Вони били по листю, корі й землі густим, важким звуком. Потім їх стало більше. Окремі удари перетворилися на шелест. Шелест — на завісу.
Вона всміхнулася вперше за багато годин.
Тепер це вже була не погода для пошуків. Дощ змивав сліди, відбитки ніг, запах, сумніви. Він топив будь-яку мотивацію. Кетрін не стала довго чекати, зісковзнула з гілки, мало не спіткнулася, втрималася й навприсядки повернулася до машини. Дощ стікав їй за комір. За кілька секунд вона промокла до нитки. Їй було байдуже.
Усередині машини пахло вологою тканиною. Вона зачинила дверцята, опустилася на сидіння і спершу подумала, що лише на хвилину заплющить очі. Сон навалився на неї, мов удар.
Коли вона прокинулася, була глибока ніч.
Якусь мить вона не розуміла, де вона. Потім почула дощ на даху, і все повернулося. Вона вдихнула, видихнула, трохи випросталася й визирнула назовні. Майже нічого не видно. Темрява, вода, час від часу блідий спалах далеких фар. Вона чекала. Дивилася. Слухала. Годину, а може, й довше. Жодного мотора просто перед нею, жодних голосів, жодного світла, що зупинилося б на місці.
Вони, мабуть, уже поїхали, подумала вона. За такої погоди й без живої людини, яку треба шукати, дорожній блокпост мав мало сенсу. Місцеві тільки роздратувалися б.
Вона повернула ключ.
Двигун завівся. Ні крику. Ні світла. Ні пострілу. Нічого.
Вона повільно рушила.
Попри головний біль і спрагу, вона не наважувалася зупинитися відразу. Лише коли залишила за собою пристойну відстань, звернула до маленької крамниці. Ранковий потік людей на роботу вже починався, і це було саме те, що їй підходило. Ще одна жінка в нетерплячій масі, що намагалася дістатися до роботи. Не вирізнятися, не сяяти, просто їхати далі.
Вона купила воду, лимонад, таблетки від головного болю й хліб, хоч апетиту не мала. У машині проковтнула таблетку з кількома квапливими ковтками води й змусила себе з’їсти кілька шматків хліба. Потім поїхала далі.
З кожною милею надія трохи зростала. Не швидко. Не яскраво. Радше як тепло, що після холодної ночі повільно повертається в руки й обличчя. Коли Х’юстон лишився позаду, зник не лише головний біль. Послабився й тиск у грудях. Спокуса сильніше втиснути педаль, нарешті рвонути вперед, була велика, але вона цього не зробила. Належна швидкість. Достатня дистанція. Спокійно плисти разом із потоком. Ті, хто тікав, рятувалися не поспіхом, а самовладанням.
Вона зупинилася ще раз і купила стільки, щоб вистачило на кілька днів. Мисливський будиночок стояв відлюдно. Ідеально. Не місце для життя, але місце, де ніхто не ставив запитань, якщо поводитися тихо й не розпалювати сильного диму.
Наступної ночі вона тихо вдерлася до його будинку. Спершу проїхала повз. Ні світла, ні руху. Вона припаркувалася трохи далі й пройшла повз будинок у сад так, ніби це було найприроднішою річчю у світі. Нікого. Він точно описав, де лежить паспорт, і саме там вона його й знайшла, разом із водійським посвідченням та кількома іншими документами. Анна Вайолет Сміт. Вона взяла ще й п’ять чеків із його чекової книжки. Не більше. Це йому не зашкодить.
Наступного ранку вона пішла до перукаря. Вона пофарбувала волосся в колір, зазначений у паспорті Анни Вайолет Сміт. Відразу після того зробила фотографії на паспорт. Коли наступного дня забирала світлини, купила в крамниці канцелярських товарів усе потрібне, щоб замінити фотографію в паспорті. Ножиці, клей, лезо, дрібниці, які здавалися невинними, доки ніхто не думав про них разом.
На пробу вона виписала два чеки на своє ім’я й обготівкувала їх у двох різних відділеннях. З паспортом. Із незворушним обличчям. Без проблем.
Після цього вона купила одяг. Найнеобхідніше для подорожі, непомітне. Усього, що в ній ще залишалося від Кетрін, вона позбулася. Вона спалила все, що можна було спалити, і дивилася, як тканина, фотографії, рештки звичок і рештки неї самої осипаються чорною золою. Це не була урочиста мить. Лише необхідна.
Тепер вона була Анна Сміт.
Машину вона залишила в провулку неподалік від вокзалу, в районі, який не захотіла б переходити пішки після настання темряви. Вона лишила одне вікно трохи прочиненим і ключ у замку запалювання. Подарунок для якогось злодія, якогось хлопчиська, якоїсь випадковості. Аби тільки це було вже не при ній. Аби тільки більше не було її проблемою.
Потім вона сіла на потяг до Нью-Йорка.
Під час очікування на пересадки вона обготівкувала й решту чеків, один тут, один там, ніколи два в одному місці, ніколи надто квапливо, ніколи невпевнено. З кожним успішним кроком страх перетворювався на щось нове. Ще не на безпеку. Але на щось перед нею. На щось, що майже скидалося на рівновагу.
Коли корабель нарешті відчалив і Нью-Йорк почав маліти в неї за спиною, Кетрін, яка тепер була Анною, стояла біля поручнів і дивилася, як місто щезає в серпанку. Лише тоді вона збагнула, що втекла.
І в ту саму мить вона збагнула ціну.
Її син залишився позаду.
Вільяме, подумала вона, тільки не зіпсуй усе.
Потім вона подумала про дорослого Вільяма й малого, про те, що обом тепер доведеться жити далі без неї. Одному — з пам’яттю, іншому — колись лише з розповідями.
В Англії вона знайшла собі маленьку квартиру на околиці Лондона й почала шукати роботу. Це було не нове життя. Ще ні. Радше вузький місток над глибокою водою, де кожен крок треба було ставити обережно.
Коли вона зрозуміла, що вагітна, то довго стояла перед дзеркалом, поклавши долоню на живіт, і нічого не сказала.
Залишатися мертвою — це одне.
Залишатися мертвою, носячи в собі нове життя, — зовсім інше.
Вона довго дивилася на паспорт.
Анна Вайолет Сміт.
Спочатку це був лише інструмент, ключ, вихід.
Тепер стало ясно, що це мусить бути чимось більшим.
Кетрін не могла колись повернутися й знову накинути на себе своє старе ім’я, наче пальто з кращих часів. Кетрін була мертва. На папері, у звітах, а невдовзі, можливо, навіть на надгробку.
Те, що лишилося, було цією іншою жінкою.
Анна Сміт.
Не дружина. Не перед Богом, не перед законом. І все ж із його прізвищем.
І дитина теж мала його носити.
Якщо в неї вже все відібрали, то не це.
Не цю останню нитку.
Вона провела великим пальцем по літерах, ніби так могла зробити їх міцнішими.
Кетрін дозволено було тужити.
Анна мусила жити.